Вміщаю багато знань, відчуваю енергії, пройшовши чимало вчень, розвинувши свої здібності. Але мені не вистачає сил, щоб народитися, проявитися в цей світ, діяти по-справжньому. Надто добре я почуваюся в цьому стані, ніби перебуваю всередині материнської утроби. Я визріваю, немов плід. Ні. Ще не сьогодні, не зараз. Я зачекаю, коли мене побачать, оцінять, покличуть, визнають і помітять.

А може, я вже перезрілий плід і тепер становлю загрозу матері? І я — причина відмирання того, що щільною пеленою огорнуло зону комфорту. Я відчуваю сморід розкладання… Ні, але ж я ще не напиталася її любов’ю, кров’ю, не набралася тепла! Я камінь, що залежить від спеки сонця. Я ящірка, що рухається лише тоді, коли його промені ковзають моїм тілом і мені стає тепло. Я весь час у своєму цінному минулому, і мені постійно потрібна зовнішня увага, любов близьких, прийняття матері.